Українська народна вишивка
До наших
днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття,
насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у
80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури
починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.
У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.
В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.
Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.
Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»
У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.
Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!
Червоним, чорним вишиває мені життя, —
так піднесено сказав Павло Тичина.
Адже в народі існує поетичний образ:
Червоне — то любов,
а чорне — то журба.
(Дмитро Павличко)
Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».
В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.
Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.
В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.
У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.
В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.
Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.
Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.
Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.
Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).
У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.
В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.
Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та колірна гама.
Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це — Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і Прикарпаття.
У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.
В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.
Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.
Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»
У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.
Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!
Червоним, чорним вишиває мені життя, —
так піднесено сказав Павло Тичина.
Адже в народі існує поетичний образ:
Червоне — то любов,
а чорне — то журба.
(Дмитро Павличко)
Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».
В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.
Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.
В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.
У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.
В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.
Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.
Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.
Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.
Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).
У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.
В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.
Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та колірна гама.
Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це — Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і Прикарпаття.
Схеми вишивання та значення орнаментів
вишитих рушників
Діапазон використання українських рушников був дуже широким, хоча
вони украй рідко використовувалися по прямому призначенню – як рушники. Служили
вони обереговими знаками в українській обрядовості, були найважливішим
компонентом інтер'єру хатини (ними прикрашали кути, вікна, двері), одягу і
обрядів. Нерідко рушник служив святковим або обрядовим поясом, що особливо було
поширене в середньому Подніпров'ї до самого XX сторіччя. При цьому рушник
використовувався тільки багато і майстрово орнаментований традиційними
обереговимі знаками, що відповідало його головному призначенню. В українському
одязі пояс вважався не просто одним з його компонентів, він був показником
стійких етичних норм. Вважалося украй негожим з'явитися на людях без поясу: це
міг дозволити собі лише людина, що повністю втратила людську гідність, так
з'явилося слово «розперезатися». В той же час, пояс був своєрідним талісманом,
магічна сила якого збільшувалася, якщо він був зроблений з рушника, та ще і
багато орнаментованого. Такі пояси особливо охоче використовували в обрядовому
одязі, коли виникала насущна необхідність в забезпеченні щасливої долі. Як
обрядовий атрибут українські рушникі були присутні у всіх сімейних обрядах і
ритуалах (батьківщині, зарученнях, весіллях, похоронах). Обряд БАТЬКІВЩИНИ
(вшановування матері з новонародженим) особливо насичений обереговимі
атрибутами, оскільки вони повинні були забезпечити життя і здоров'я незахищеним
перед вражими силами – немовляті і матері. Серед атрибутів величезне значення
мали і рушникі, які застосовувалися в з'єднанні з іншими атрибутами – кожухом,
на який клали новонародженого на хрестинах, хутряною шапкою – при обряді
«бабиної каші», очищеною водою – при ухваленні пологів, відрізуванні пуповини,
обмиванні, першій купелі. Різноманітність рушников і обрядового хліба складала
також етнічну особливість українського ВЕСІЛЛЯ. На всіх її етапах рушник
виступав як один з головних етнічних атрибутів: у обряді сватання, заручення,
коровайних обрядах, благословенні молодих. Про важливість рушника у весільній
обрядовості свідчать окремі назви. Наприклад, сватання в деяких регіонах
України називалося узяттям рушників або віддачею рушників (Кіровоградська
область), рушниками (Харківська область), подачею рушників (Київська область).
Атрибутами сватання і знаком згоди дівчини на заміжжя були рушники, пов'язані
сватам або хліб, піднесений сватам на рушниках. Приймаючи дар, вони говорили:
«Спасибі батьку і матері, що дитя своє рано будили і добрій справі учили.
Спасибі і дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушникі вишивала».. У
деяких регіонах України рушниками називалося не сватання, а ЗАРУЧЕННЯ – перший
весільний обряд, який мав юридичну силу при вінчанні. Обрядове скріплення рук
жениха і нареченої проводив старший староста. Він накривав хліб рушником, на
нього клав руки жениха, нареченої і всіх присутніх родичів, зв'язував рушником,
примовляючи: «Не в'яжеться вузол, а в'яжеться слово. Хто цей вузол розв'яже,
той дасть сто рублів на церкву». Після цього староста розв'язував символічний
вузол, а наречена перев'язувала сватів рушникамі і одаряла всіх присутніх
сорочками, полотном або хустками. У ПОХОРОННОМУ РИТУАЛІ використовувалися чисті
білі рушникі або хустки, які вивішувалися на вікнах.
1. Схема вишиваня для рушника "Калина". Калина - дерево українського роду. Колись в стародавні часи вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяці і Зірки. Тому і отримала калина таке ім'я від староукраїнської назви Сонця - "Коло". А оскільки ягоди калини червоного кольору, то і стали вони символом крові і безсмертного роду. Саме тому все весільні рушникі, дівочі і навіть чоловічі сорочки оздоблені могутніми кетягами калини.
2. Схема вишивання для рушника "Хміль". Листя хмелю можна віднести до молодіжної символіки. Окрім центральної України, узор поширений на Поділлі. Хміль близький до символіки води і винограду, тому що несе в собі знак розвитку, молодого буйства і любові. Можна сказати, що узор хмелю - це весільна символіка. Народна пісня підказує, що "витися" - для парубка означає бути готовим до браку, оскільки для дівчини йти заміж - це "пучечки в'язати".
3. Схема вишивання для рушника "Чорнобривці". Дуже тісно зв'язані поетичні образи народної пісні і вишивки. Те, що добре для народу, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Хто не знає, що в кожній українській області повинні рости чорнобрівци. Радують вони наше око, лікують наше тіло, а тому і просяться на біле поле рушника або сорочки.
4. Схема вишивання для рушника "Вода і Сонце". Вся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображається восьмикутною розеткою або квіткою, а знак Води нагадує вужа, що згорнувся. Дві стихії, які створили земне життя, а тому їх треба розуміти як вологу материнську і сонячну батьківську енергії.
5. Схема вишивання для рушника "Зорі". Зірки, розкидані по рукавах і зібрані в геометричний орнамент, - це уявлення про структуру Всесвіту, який вже не хаотичний, а впорядкований і наповнений гармонією.
6. Схема вишивання для рушника "Виноград". Символіка винограду розкриває радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград - це життєва нива, на якій чоловік - сіяч, а дружина зобов'язана ростити і доглядати за родовідним деревом. Мотив винограду видно на жіночих і чоловічих сорочках Київщини, Полтави. У Чернігові виноград в'ється на сімейних рушниках.
7. Схема вишивання для рушника "Мак". З давніх часів в Україні святили мак і їм обсівали людей і худобу, тому що вірили, що мак має чарівну силу, яка може захистити від будь-якого зла. Також вірили, що навесні поле після битви покривається маками. Ніжна і трепетна квітка несе в собі незабутню пам'ять роду. Дівчатка, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і тугою вишивали узори маку на сорочках, а на голови одягали вінки з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти і продовжити свій рід.
8. Схема вишивання для рушника "Троянда". Стара назва троянди - ружа - співзвучна стародавній назві Сонця - Ра. Крім того, є і староукраїнська назва крові - руда. Узори з трояндами складалися по законах рослинного орнаменту, що позначало нескінченний сонячний рух з вічним відродженням.
Там, де троянди складені в систему геометричного узору, ці рослини - не просто квіти - це квіти-зірки, які утілювали представлення народу про Всесвіт як про систему.
9. Схема вишивання для рушника "Лілія". У легендах квітка лілії - це символ дівочої чарівності, чистоти і невинності. Якщо добре придивитися до контура геометричного узору, то вимальовуватиметься силует пари птахів - знак любові. Окрім квітки, невід'ємною частиною орнаменту був листок і бутон, які складають нерозривну композицію потрійності. У лілії закладено народження, розвиток і нескінченність життя.
У орнаменті лілію обов'язково доповнює знак, який нагадує хрест. Він - магічний, тому і благословляє пару на створення сім'ї. Іноді над квіткою вишивають краплі роси, які також означають запліднення.
Лілія - жіночий символ, сама суть енергії вологи.
10. Схема вишивання для рушника "Дуб". Дуб - святе дерево, яке утілювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Отже, парубки і молоді чоловіки завжди мали при собі чарівний оберіг животворящої сили свого роду.
11. Схема вишивання для рушника "Вазон". Етнічним обереговим знаком українців служила і вишивка, орнамент якої складали ВАЗОН (великі вітки з квітами і птахами) і БЕРЕГИНЯ (стилізована жіноча фігура або загадкова могутня квітка). Вони, як правило, вишивалися нитками червоного кольору, який символізував очисний вогонь і сонце і був пов'язаний з охоронною магією, оберегом, очищенням і лікуванням.
12. Схема вишивання для рушника "Ромбики". Найпоширенішим орнаментом української вишивки, загальним для всіх східнослов'янських народів, був геометричний орнамент, головні елементи якого складали РОМБИ З «ЗАКАРЛЮКАМИ». Вони, за стародавнім слов'янським повір'ям, утілювали богиню землі, служили добрим охоронним символом, який приносить щастя і протегує родючості. Саме наявність останнього значення пояснює широке розповсюдження цього оберегового орнаменту в обрядовому одязі, перш за все, жіночому. Вишивка з такими знаками в жіночому одязі розташовувалася на головних уборах, грудях і наплічнику, в чоловічому – на наплічнику, а також рукавах і поділі сорочки-вишиванки.
1. Схема вишиваня для рушника "Калина". Калина - дерево українського роду. Колись в стародавні часи вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяці і Зірки. Тому і отримала калина таке ім'я від староукраїнської назви Сонця - "Коло". А оскільки ягоди калини червоного кольору, то і стали вони символом крові і безсмертного роду. Саме тому все весільні рушникі, дівочі і навіть чоловічі сорочки оздоблені могутніми кетягами калини.
2. Схема вишивання для рушника "Хміль". Листя хмелю можна віднести до молодіжної символіки. Окрім центральної України, узор поширений на Поділлі. Хміль близький до символіки води і винограду, тому що несе в собі знак розвитку, молодого буйства і любові. Можна сказати, що узор хмелю - це весільна символіка. Народна пісня підказує, що "витися" - для парубка означає бути готовим до браку, оскільки для дівчини йти заміж - це "пучечки в'язати".
3. Схема вишивання для рушника "Чорнобривці". Дуже тісно зв'язані поетичні образи народної пісні і вишивки. Те, що добре для народу, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Хто не знає, що в кожній українській області повинні рости чорнобрівци. Радують вони наше око, лікують наше тіло, а тому і просяться на біле поле рушника або сорочки.
4. Схема вишивання для рушника "Вода і Сонце". Вся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображається восьмикутною розеткою або квіткою, а знак Води нагадує вужа, що згорнувся. Дві стихії, які створили земне життя, а тому їх треба розуміти як вологу материнську і сонячну батьківську енергії.
5. Схема вишивання для рушника "Зорі". Зірки, розкидані по рукавах і зібрані в геометричний орнамент, - це уявлення про структуру Всесвіту, який вже не хаотичний, а впорядкований і наповнений гармонією.
6. Схема вишивання для рушника "Виноград". Символіка винограду розкриває радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград - це життєва нива, на якій чоловік - сіяч, а дружина зобов'язана ростити і доглядати за родовідним деревом. Мотив винограду видно на жіночих і чоловічих сорочках Київщини, Полтави. У Чернігові виноград в'ється на сімейних рушниках.
7. Схема вишивання для рушника "Мак". З давніх часів в Україні святили мак і їм обсівали людей і худобу, тому що вірили, що мак має чарівну силу, яка може захистити від будь-якого зла. Також вірили, що навесні поле після битви покривається маками. Ніжна і трепетна квітка несе в собі незабутню пам'ять роду. Дівчатка, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і тугою вишивали узори маку на сорочках, а на голови одягали вінки з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти і продовжити свій рід.
8. Схема вишивання для рушника "Троянда". Стара назва троянди - ружа - співзвучна стародавній назві Сонця - Ра. Крім того, є і староукраїнська назва крові - руда. Узори з трояндами складалися по законах рослинного орнаменту, що позначало нескінченний сонячний рух з вічним відродженням.
Там, де троянди складені в систему геометричного узору, ці рослини - не просто квіти - це квіти-зірки, які утілювали представлення народу про Всесвіт як про систему.
9. Схема вишивання для рушника "Лілія". У легендах квітка лілії - це символ дівочої чарівності, чистоти і невинності. Якщо добре придивитися до контура геометричного узору, то вимальовуватиметься силует пари птахів - знак любові. Окрім квітки, невід'ємною частиною орнаменту був листок і бутон, які складають нерозривну композицію потрійності. У лілії закладено народження, розвиток і нескінченність життя.
У орнаменті лілію обов'язково доповнює знак, який нагадує хрест. Він - магічний, тому і благословляє пару на створення сім'ї. Іноді над квіткою вишивають краплі роси, які також означають запліднення.
Лілія - жіночий символ, сама суть енергії вологи.
10. Схема вишивання для рушника "Дуб". Дуб - святе дерево, яке утілювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Отже, парубки і молоді чоловіки завжди мали при собі чарівний оберіг животворящої сили свого роду.
11. Схема вишивання для рушника "Вазон". Етнічним обереговим знаком українців служила і вишивка, орнамент якої складали ВАЗОН (великі вітки з квітами і птахами) і БЕРЕГИНЯ (стилізована жіноча фігура або загадкова могутня квітка). Вони, як правило, вишивалися нитками червоного кольору, який символізував очисний вогонь і сонце і був пов'язаний з охоронною магією, оберегом, очищенням і лікуванням.
12. Схема вишивання для рушника "Ромбики". Найпоширенішим орнаментом української вишивки, загальним для всіх східнослов'янських народів, був геометричний орнамент, головні елементи якого складали РОМБИ З «ЗАКАРЛЮКАМИ». Вони, за стародавнім слов'янським повір'ям, утілювали богиню землі, служили добрим охоронним символом, який приносить щастя і протегує родючості. Саме наявність останнього значення пояснює широке розповсюдження цього оберегового орнаменту в обрядовому одязі, перш за все, жіночому. Вишивка з такими знаками в жіночому одязі розташовувалася на головних уборах, грудях і наплічнику, в чоловічому – на наплічнику, а також рукавах і поділі сорочки-вишиванки.
